Живу трохи більше року в Норвегії. На четвертому місяці норвезького життя вирішив покатався на дрезині по покинутій гілці (туристичний маршрут, кому цікаво, від Flekkefjord до Sira), потрусило добряче, амортизаторів немає. Вночі лихоманило чогось. Вранці почитав інтернет(шоб воно горіло), поставив собі діагноз. Що характерно – описано там все точнісінько про мене. Апендицит.

Підвіз мене один добрий чоловік ранком в поліклініку сільську. Там пощупали раз, пощупали два, сказали, що напевно викличемо тобі таксі, та їдь в сусідній райцентр, в лікарню, там хірургія є. Гроші за стандартний огляд взяли. Таксист чітко розуміє, що везе від лікарні до лікарні, прийшов прямо в поліклініку, під руки посадив в машину, з машини вивів, здав прямо в приймальне відділення, посадив, документи передав, половину вартості взяв (бо в лікарню). І я думаю, що у нього був спеціальний інструктаж, що робити, якщо мені стане погано. Тобто не просто бомбила. До речі, таксист – жінка!

У лікарні поклали мене в загальну палату огляду. Три ліжка в центрі, по стінах столи з комп’ютерами і мед. обладнанням.

Взяли кров, виміряли тиск, температуру. Потім прийшов медбрат корейської зовнішності, провів роз’яснення англійською, що Норгей ніколи нікуди не поспішають, але раніше ніхто на результат не скаржився. Чекаємо далі. Зносили цей медбрат студентку-стажувальницю і апарат УЗД на коліщатках, просить дозволу повчити стажерку “на мені”. Подивилися, щось побачили. Потім запропонував сходити на інший поверх на стаціонарне УЗД, сказавши, що він взагалі не має права ставити такий діагноз.Сходили, там мені вже остаточно поставили діагноз. Повернулися, чекаємо. Приходить татарин, розмовляє російською, що він мене буде оперувати. Ніяких швів, три дірочки, причому одна з них в пупку.

Перевели в палату, почекав ще годинку. Принесли медсестри одноразові труси, шкарпетки і сорочку. Бритву, само собою. Поголився сам. Норвежки, звичайно, красиві, але, самі розумієте, по-перше – мовний бар’єр (англійська), по-друге – дружина і донька.

Прямо на цьому ліжку повезли в операційну. Все, звичайно, круто. Перетягнули мене на стіл, стали прив’язувати руки. Анестезіологу – передпенсійного фрау (норвезькою – фру) спробував сказати щось типу «Good fixed patient not needs anesthesia». Норгі в селах – взагалі люди суворі. Не знаю, через що (може через питну воду, вітер і сонце), але виглядають вони як сухофрукти. А посмішку з них видавити – так це взагалі заслужити ще треба! Не знаю, що конкретно вона сказала іншим, але суть фрази «жартівник у нас тут лежить, напевно наркоз не потрібний» я зрозумів. І замовк.

Прокинувся я в реанімації. Начебто і недовго там поспав, але коли прокинувся, то мені одразу наполегливо запропонували води або соку. А потім не менш ввічливо сказали, що у мене то все в порядку, пора в палату. А я то і не впевнений, що у мене все в порядку, боляче адже.

Палата, звичайно, шикарна. Ось фото палати:

Два ліжка, туалет з душем загальним на 2 палати:

Захотів зробити свої справи, не полінуйся, закрий замок на двері в сусідню палату. А потім не забудь відкрити.

Вид з вікна палати:

Принесли вівсянку з соком, каву. Переночував.
Прийшов вранці татарин, запитав – чи не ображають? Та нє, хороші люди. Сказав, до речі, що молодець я з діагнозом, реально гострий випадок був. Сказав, що я полежу ще.
Носили сніданок, обід і вечерю у вигляді бутербродів:


Ввечері пропонували вівсянку. Почав гуляти по коридору. Пацієнтів мало, гостьова кімната майже завжди порожня. Ось фото кімнати:


А ось фото виду з кімнати і з коридору:

На наступний день (неділя), подивилися на мене, сказали, що якщо гуляєш по коридору сам, то вільний. Викликай таксі і гудбай. Я м’яко натякаю, що я небагатий і таксі брати не хочу (25 км, близько $ 70). Вони пішли, радячись. Повернулися. Кажуть, ось тобі розклад автобусів Nor-Way, найближчий через пару годин. А в своєму селі вже з зупинки викличеш таксі, ось телефон, доїдеш до будинку. Ее, питаю я, а де ж я сяду на автобус? Мене підвели до вікна, сказали – он бачиш заправку? А ось за нею через квартал – відразу і автостанція. Тут з гірки, скотишся.Тільки акуратно, а то неділя, мови ти не знаєш, всяке може бути. І нам повторно ти тут нафіг не потрібен. От ви суворі, думаю я. Питаю, а що з оплатою? Кажуть – випадок екстрений, все безкоштовно, документи перешлемо в твою поліклініку за місцем проживання, потім тебе туди викличуть шви зняти. Питаю, а можна я хоч в палаті посиджу, щоб на вулиці автобуса не чекати? Кажуть, почекай в палаті, потім просто йди, у нас в цей час буде зустріч, на сестринському посту нікого не буде.

Ну я почекав і пошкандибав, навіть «до побачення» не було кому говорити. З третьої спроби знайшов вихід з лікарні, дошкандибав до автостанції, потім автобус і таксі. А вдома вже відлежувався.

Моралі немає. Пост інформативний. Всім не хворіти!