А пам‘ятаєте, як рік тому був стадіон?

Я пам‘ятаю. Я пам‘ятаю, як зелені боялися спільної сцени. Я пам’ятаю, як торгувалися за те, щоб їм дали більшу частину площі — ніяк не хотіли погодитися на рівнозначні умови.

А пам’ятаєте, що було далі? Петру Олексійовичу виключили звук у мікрофоні. У цей момент я занервувала, тоді я вже остаточно зрозуміла — ці наперсточники грати за правилами не будуть.

Пам‘ятаєте, як Порошенко пішов на зелене поле? Сам пішов. А Марина Анатоліївна за ним. Це не всі одразу побачили, людей було багато, не всі одразу зорієнтувалися, що відбувалося. Ніхто й подумати не міг про таку ницість, про наглу, відверту підлість.

Пам‘ятаєте, як лише здогадувалися, про що говорить Петро Олексійович, бо з того боку зелений натовп дико гудів, щоб заглушити голос Президента?

А пам‘ятаєте, як вони один поперед другого скакали і верещали про те, що Порошенко зі сцени начебто кричав? Всі вони добре знали, що не кричав, іншого виходу не мав, як на повну потужність голосу відповідати Зеленському, щоб ми його чули і підтримали.

А пам‘ятаєте Зеленського? Пам‘ятаєте, як з папірчика стріляв запитаннями? Пам‘ятаєте, який був зверхній і єхидний? Я дивилася на нього і подумала тоді: цей закомплексований комік стане диктатором, якщо дорветься до влади. Всі закомплексовані, дірвавшись до влади, ставали диктаторами.

То був важкий бій. Нерівний. Нечесний. Підлий. За зеленими правилами. На зеленому полі.

Я дивилася на Петра Олексійовича. Довкола нього скакали гієни. Це дике видовисько донині в моїй пам‘яті.

І Гімн. Гімн співала тільки наша команда. Зелені в той час ржали і кривлялися. Я дивилася на них, а перед очима були кадри з історичних фільмів, де язичники скакали довкола своїх ідолів. Чомусь саме такі картинки були перед очима…

Минув майже рік. За цей рік «наполеон» не взяв жодної фортеці і не переміг в жодному бою. Але що він встиг? Випустити назовні злого демона — свої комплекси. Диктатор нарешті всівся на трон: а це і раби в Парламенті, і ручний непрофесійний Уряд, і силові структури, і суди, і добрі очі путіна.

Лише вираз обличчя в нього інший, не такий, як був на стадіоні. В очах страх, іноді ненависть, іноді злість. Але страх — завжди.
Тепер демон жере свого господаря зсередини.

#читаємо_вголос Natalka Mishchenko