Eugenia Kuznetsova 

Колись довелось спробувати варення із грецьких зелених горіхів – тягуче, пахуче, темне і прекрасне. За кілька років, коли те варення вже встигло у глибинах моєї пам’яті, як давня любов, огорнутись таємничим туманом, я сміливо нарвала зелених горіхів у долині Рейну.

Волоокі чорняві східні гарячі жінки із сильним акцентом розповідали з ютуба, що треба надіти рукавички, ̶с̶к̶а̶ф̶а̶н̶д̶р̶ і замочити горіхи. Перед замочуванням треба було проштрикнути кожен горіх шилом в п’яти місцях. Жінки штрикали горіхи на камеру на своїх далеких затишних кухнях і я штрикала разом з ними, озброївшись штрикалкою для нанизування фруктових шашликів. Потім проштрикані горіхи належало замочити на добу. Злити воду і замочити ще раз. Злити й замочити.

Я тиждень жила із замоченими горіхами, дотримуючись невблаганного таймінґу. Коли вода з горіхів вже була не кольору очей східних жінок з ютуба, а наблизилась до кольору мого русявого волосся, настав час варити. А після відварювання знову замочити. Потім сироп. Волоокі жінки набирали цукри зі своїх безкінечних комор із мішків, а я несла два кілограмових пакетика із супермаркета.
Варення все одно гіркло.

І пахло не східними ласощами, а перевареним цукром із бур’янами.

На смак було ще гірше.

Я замочила їх ще раз. Потім охайно склала в пакетик і викинула до біса.

Вони лежали чорними поморщеними тільцями. Чорним було й моє серце, проштрикнуте в п’яти місцях.

Але ж і я з них всю душу витрясла.

Класичні токсичні стосунки.

#готуємо_в_журбі