Жахливий пост. Не читайте.

Я ненавиджу чорні мішки. Холодний, щільний і важкий поліетилен. Насправді він не чорний, він сіруватий. Акуратно складений з гострими краями згинів. Пару таких щільних упаковок завжди лежали за моїм сидінням в швидкої, якби нагадуючи, наскільки скороминуще та крихке життя.
І що ось він, її кінець, в очікуванні свого супутника, покоїться в машині, мета роботи якої боротися з тим, щоб не дати їм зустрітися. Цьому пакету і його супутнику.

Мішки для 200 бувають різні. Чорні, білі, сірі. Чорні менш щільні і часто рвуться. Ручки в них слабкі, а собачка, що закриває блискавку, постійно вискакує. Так що доводиться або везти їх відкритими. Або схилившись над тілом. Або тим що залишилося від тіла, пробувати одягнути замок назад. Руки в рукавичках і крові їздять по замку, в ніс вдаряє солодкуватий з присмаком заліза запах.
Цей запах від якого вивертає.
Запах свіжого м’яса на базарі.

Кожен раз, коли закриваєш замок, а на тебе з мішка дивляться вже порожні очі ще кілька хвилин тому живої людини, ти розумієш, що в цьому мішку людська трагедія ти закриваєш його дружину і дітей, які так чекають на його повернення. Його невтішну матір і може вперше плачущого батька.

Ти розумієш, що ось він лежить тут. А там, вдома, швидше за все і не здогадуються, що такий заповітний номер на швидкому наборі вже більше ніколи не відповість. Тобі передають його військовий квиток і особисті речі, щоб оформити документи в морзі і віддати їх потім родичам. І завжди, абсолютно завжди в дорозі дзвонить його телефон. Ти, тупо втупившись на екран, розумієш, що не можеш відповісти. А там, на тому кінці, в нетерпінні і з тривогою слухають гудок за гудком.

Десятки подібних маніпуляцій все одно не стають звичними. І тобі постійно здається, що може зараз цей чорний пакет поворухнеться, і ти почуєш подих або стогін. І що може ти помилився, і він живий.
Але здоровий глузд тобі відповідає, що цього не може бути. З такими пораненнями не виживають.

Я ніколи не забуду який на дотик поліетилен і як виблискують на сонці, заливаючому каталку, його згини. Сидячи вдома, і переглядаючи Фейсбук і бачачи фотографії на яких знято цей чорний пакет, спогади оживають.
Біль, страх, надія.

І ці слова «вчора 2-200, сьогодні 4-200», що стали для нас такими вже звичними, і пішли з топів новин, насправді і є сенс нашого сьогоднішнього життя.
Адже в строю цих 200х хтось повинен буде замінити.
І можливо це буде ваш брат, син або чоловік.
І ці довгі гудки і його «У мене все в порядку» стануть вашим сенсом життя.
Але це буде потім.
А зараз – вчора 4-200.

Оксана Чорна