«…Пам’ятаю соняхи, як вони мене били по яйцях. До нас заскочив якийсь молодий хлопець, мабуть, років 18. Він висів внизу, я схопив його за руку: «Малий, я буду тебе тримати, тільки тримайся». Бачу в його очах страх, і він кричить: «Що з нами буде?! Що з нами буде?» А я дивлюсь в сторону посадки, за 30-40 метрів, і вони х…чать прямо по нас. І я розумію, що йому кінець, але я нічого не можу зробити. І я сказав йому, що все буде добре, бачив, що він заспокоївся. Заспокоївся і одразу помер. Ці долі секунди я побачив, що він мені повірив…», – Олександр Півторацький, позивний «Пекар», «Дніпро-1» (м.Дніпро).

«… У мене була рація, по якій ми почули про плани прориватися з боєм. Тоді вже було зрозуміло, що нас просто так не випустять. Їхали близько пів години більш-менш спокійно. На якомусь хуторі почалося. Було божевілля: з усіх сторін стріляють, а ми посеред поля. «Тарас» гнав по купинах з шаленою швидкістю, ми обігнали колону. Завдяки «Тарасу» ми проскочили, за нами вже все вибухало. У якийсь момент я відчула поранення в бік. Всі вибігли з машини, а я не могла встати. «Вітерець» за мною повернувся. Я жива завдяки йому. Машина вибухнула… », – Анна Ільющенкова, позивний «Мурка», батальйон «Донбас», (м.Одеса).

«…Дуже запам’ятався момент: перед нами їхало дві вантажівки – «УРАЛ» і «ГАЗон». «УРАЛ», що був зліва – пряме попадання чи танка, чи птура. Там десь чоловік 20-30 було, машину розриває – вилітають тільки двоє з двадцяти. Цих двадцяти просто немає… І один перед нами прямо, перед машиною падає. Він встає весь у крові, і махає рукою. Перед нами ще одна машина вискакує, він залітає на неї – поїхали далі…», – Олександр Ваник, позивний «Лунатік», батальйон «Донбас» (м.Малин, Житомирська область).

«…Літо, поруч все горить, а з іншого боку ще неспалена трава. Насправді, непоганий літній день, над тобою постійно свистять кулі, уламки, снаряди летять. І ти лежиш і думаєш: “Може заснути?” Ну, от в цій конкретній ситуації ти вже нічого не можеш зробити. Ворухнутись ти теж не можеш», – Артем Хорунжий, позивний «Грек», батальйон «Донбас» (Київ).

Це уривки з дуже різних історій, продовження котрих ви можете знайти на сайті документального проекту «AFTERILOVAISK.COM». Хтось з цих героїв потрапив у полон, хтось тиждень виходив з оточення полями до українського блокпоста, комусь «пощастило» отримати поранення за кілька днів до виходу «зеленим коридором», хтось загинув, виходячи колоною, а хтось і досі у переліку зниклих безвісти.

Та є дещо спільне, що об’єднує цих людей — живих, мертвих і загублених — це небайдужість і бажання захистити Батьківщину.

Інтернет і сучасні технології знищили монополію на інформацію. Тепер Ви вирішуєте, яку історію прочитають нащадки.

Сьогодні, в п’яту річницю виходу з Іловайську – знайдіть час, послухайте, почитайте, подивіться ці розповіді. Поділіться ними з близькими. Бо ці свідчення – це пам’ять яку ми маємо нести самі, і яку на рівні генів маємо прищеплювати прийдешнім поколінням.

Відсьогодні ми запускаємо англійську версію сайту
https://afterilovaisk.com/?lang=en
Поширюйте серед англомовних друзів і колег.

Ви можете стати одним з тих, завдяки кому історію Іловайська буде збережено та переосмислено. Підтримати проект можна фінансово http://bit.ly/2YWSB77 (кошти потрібні для розвитку проекту і фільмування документальної стрічки) або волонтерською допомогою – пишіть нам.

З вдячністю до живих, з пошаною до полеглих.

Фото: Markiian Lyseiko
_________________________________
«…I remember those sunflowers kicking my balls. A young guy jumped in. He was, probably, around 18. He hanged down there and I grabbed his hand: “Hey, kiddo, I’ll hold ya, just hang in there”. I see how frightened he was, shouting: “What’s gonna happen to us? What’s gonna happens to us?” At that moment I was watching the greenery in 30-40 meters out there. I saw them firing the hell out of us. And I understood he was done, but I couldn’t do anything to it. And so I told him everything was going to be alright. I saw it calmed him down. He relaxed – and died the next moment. In that few moments I saw that he trusted what I told him…”, – Oleksandr Pivtoratskyi (Dnipro), callsign “Pekar”, “Dnipro-1” battalion.

«…I held a walkie-talkie in which we heard of plans to break out with a fight. It was then that I understood they won’t let us out easy. For some half an hour we moved in a relative calm. Than in one village it all started. It was a mayhem: from all sides they were shooting at us, and we were just in the middle of a field. “Taras” speeded through that bumpy road and we passed by the whole column. Thanks to him we got out of there. Everything was exploding behind us. At some point I felt I was wounded. Everyone ran out of the vehicle, but I couldn’t stand up. “Viterets” came back for me. It’s thanks to him that I’m still alive…”, – Anna Ilyushenkova (Odesa), callsign “Murka”, “Donbas” battalion.

«… I remember vividly one moment: two trucks moved in front of us – an “URAL” and a “GAZon”. That first one that I saw on the left – got a direct hit by a tank or an anti-tank rocket launcher. 20-30 people were inside, and the vehicle just got torn apart – only two of twenty flied out. Those twenty rest were just gone… And one of them fell just in front of us, in front of our car. He raised, all in blood, and waved his hand. One more car emerged in front – he jumped in – and we all moved forward…”, – Oleksandr Vanyk (Malyn, Zhytomyr region), callsign “Lunatyk”, “Donbas” battalion.

«…Summer, everything was burning, and there was still grass on the side, which had not been burned yet. In fact, that was a pretty good summer day; bullets, debris, and shells were constantly whistling above your heads. And you lie and think – maybe you should fall asleep? Well, in this particular situation, there is nothing you can do. You cannot move too”, – Artem Khorunzhyi (Kyiv), callsign “Grek”, “Donbas” battalion.

These excerpts belong to some very different stories, which you can read in full at the website of our documentary project «AFTERILOVAISK.COM». Some of them went prisoners of war, some wandered fields for weeks to reach a Ukrainian checkpoint, some were “lucky” enough to get wounded a few days before escaping through the “green corridor”, some died, while moving in the column, and some still remain missing in action.

But there’s something common to all those people – alive, dead and missing – it’s their indifference and willingness to defend their motherland.

Internet and modern technology destroyed information monopoly. Now you decide, which story will the coming generations read.

Today, at the fifth anniversary of ilovaysk escape, find a moment to listen, read and watch this stories. Share them with your close ones. Because these witness accounts is the memory we have to carry on ourselves, and which we have to encode in next generations’ genetic code.

Today we launch the English version of our website https://afterilovaisk.com/?lang=en, which you can share with your English-speaking friends and relatives.

You can become one of those who preserve the memory of Ilovaisk and help save it and rethink it.

You can also support the project with your contributions here http://bit.ly/2YWSB77 (funds are needed to develop the project and shoot the docuntaty film) or by contributing your time with your volunteer help – just drop us a line.

With our deepest appreciation to the survivors and our deepest respect to the fallen

Photo: Markiian Lyseiko