Max Alexeev

“Прилетіло звідки не чекав” – напевне, часто чули таку фразу? Я теж чув не раз і сприймав її більш реалістично, ніж песимістично.
І от сьогодні сталась ситуація, яку я запам’ятаю на все життя.


Рухаючись по дорозі (одна смуга в одну сторону – інша в протилежну, тобто дорога не широка) по своїй смузі десь 35-40км/год, я помічаю невелику, але глибоку ямку зправа і повертаю кермо трохи вправо, а потім вліво щоб її об’їхати. Зправа від мене бордюр, до якого, може, метр (приблизно) . І в цей момент зправа від мене летить чувак на скутері з доставки їжі однієї компанії(не називатиму її), повертає кермо вправо, зачіплюється підніжкою за асфальт і летить по асфальту вперед на невеличке Т-подібне перехрестя(рух на ньому в той момент був тільки в попутному напрямку). Я даю різко по гальмах. Вмикаю аварійку, відстібую пасок безпеки і швидко виходжу до цього водія. Він сидить, трохи в шоці. Але живий-здоровий, тільки трохи здер лікті. Ну і, звісно ж, подер сторону скутера.
Ну і далі ми виясняємо хто що зробив чи хотів зробити.
Я розумію, що його падіння спричинив мій маневр(хоча здійснювати випередження зправа, не переконавшись в безпечності маневру – ще питання хто винен). Але кажу і вважаю, що винен я. Ну я йому і говорю: “Давайте обміняємось контактами, зустрінемось і вирішим – я компенсую частину ремонту ну чи вже як вирішим”. Він погодився, хоча говорить російською він десь так, як я – китайською.
Повз нас на перехресті повільно проїжджають машини, дивляться шо сі сталось(ну, як це зазвичай буває).
І тут проїжджає чорний Brabus седан!!! (ті, хто розуміється в машинах, оцінять що таке седан Brabus), зупиняється біля нас, відчиняється вікно і водій питає мене: “Воював ?”.

Я на автоматі йому відповідаю, навіть не думаючи про щось інше, окрім того, що потрібно буде відкласти грошенят і потім зустрітись з людиною щоб вирішити питання.
Мерс проїжджає перехрестя і паркується. З нього виходить молодий чоловік та іде до нас. А ми ж зайняті виясненням. Він питає мене:”Ты виноват?”. Ну я ж без зайвої думки кажу : “Ну да, по ходу”. Він повертається до водія мопеда і питає в нього:”Цена вопроса?”.
Я, звичайно, людина з підвішаним язиком, але тут мій череп з мозком показали fatal error.
Я ж і кажу йому: “Та все добре. Ми домовились зустрітись і вирішимо це питання”. Він мені каже:” Подожди”.
Потім питає водія:”… $ хватит?” (не вказую спеціально, хоча реально там коштувало менше)
Він дістає з барсетки цю суму, дає водієві мопеда, розвертається і іде до своєї машини!!!
Я онімів! Все, на що я був здатен, це сказати Дякую і спитати:” Як Вас хоч звати? Щоб хоч дякую сказати? “. На що почув відповідь:”Та то тебе спасибо! Ты свой вклад сделал.” (якщо я правильно запам’ятав слова в тому стані).
Сів в машину і поїхав, навіть не сказавши своє ім’ я. Хоча міг просто плюнути та проїхати повз, бо нічого серйозного не сталось.
Як?? Як таке можливо?? Чому саме я???
Що я такого зробив?? Чим я заслужив таке?? Не буває такого!!!
Я до цих пір не вірю!!
Ми, звичайно роз’їхались з водієм мопеду без претензій один до одного. Але цю історію я не забуду ніколи. Вона нагадала мені, що дива бувають. І прилітає іноді звідти, звідки не чекаєш!
І справа не в грошах – справа в людях і вірі!
Робити щось хороше – це круто!!!

Я хочу дуже подякувати цій людині!! Я не знаю хто Ви, звідки, але я вдячний Вам безмежно за три речі: відношення, допомогу і віру в хороше, яку Ви мені повернули!!!
Сподіваюсь, Ви якось десь побачите цей пост!!
06.07.2020 близько 19:15 на перехресті Коновальця і якоїсь вулички, як спускатись вниз на Тютюника, ближче до неї(не знаю назви)
Багато слів, всіх відобразити не можу)) І це перший, за моє фейсбучне життя, мій лонгрід)
Фото – Елена Божко