Іра Альчинська

я втомилась. я хочу, як всі. я хочу йти на роботу мєдлєно і спокійно, с укладкой, червоною помадой, духами Хлоя, в колготках 20 ден і размахівать сумочкой. і мєдлєно говорить по тіліфону красівим глухуватим голосом. ще я хочу з”їсти весь торт Балєріна. сама. і ложкой.

а не бігти, як сумашедча. в джинсах і без помади.
і верещать по телефону так, що люди обертаються.

верещать на замполіта, на якогось старшину Мішу, на Лесю, на Іллю, на Віталіка і Діму. на Анічку, блд. і Таньку.
не верещала тільки на поліцію. я справді їх люблю. ніколи не відмовляли в допомозі. там спокійно все.там коротко: зрозуміли, зараз роберемось.
я втомилась. я хотіла, як люди. Леся сказала- почитай фб, Анічка накрутила мене з ранку, Сашка не брав слухавку, і мене понесло.
і ще я попала на спогади. фб прибере це фото. но воно є. і життя це було. і не стало.
це ви є. носитесь з вашими правами не носити маску і паспорт. доводите щось, як очманілі. любите себе.
і в маршрутці любили. де били напівсліпого і беззахиснохого Сашку, який пройшов ДАП, у якого пів голови з заліза. били по обличю. за безкоштовне право проїхати по УБД. ви теж себе любили. мовчали. ви тут ні до чого. а вимоги носити маски і паспорт в кишені- тут да, тут не дай Боже. тут приниження ваших безцінних особистостей.
я втомилась. від ваших прав, вашого розуму, вашого хамства і вашої байдужості.
а ще у нас війна.
і десь, когось і досі везуть додому. востаннє
І я не знаю, чи є Бог, я не знаю, чи є Ангели Небесні. І хто цих хлопців там простить, хто прийме, хто втішить, і ніхто не знає. знаю тільки те, що вони жили серед нас і загинули замість нас. Боялися смерті, молоді дуже, мало прожили. І дивились у очі тій смерті.
Сплюнули, посміхнулись, не здригнулись. Певно вона їх забоялась, та смерть. Забрала.
У кожного є свій Час мужності. Особистий час. Час честі. Час відваги. Час любові. Час вчинків. Час важливих слів. Час совісті. У них був такий. Витримали. Як Чоловіки. Як Воїни. А ми, живі?
Потримайте мене, хлопці, за руку, як у мене настане. У інших не попрошу

Сергеи Лоико
15 марта 2015 г.
МОЯ НЕОПУБЛИКОВАННАЯ ВОЙНА. 18+. ДАП
Этому солдату “повезло”. Он не выпустил автомат из сгоревших рук. Его опознают теперь по номеру оружия. Он бился до конца. Рожок пуст…